поима́ти
поима́ти [поимати]
od ‹Пое́млю› беру с собой, отвожу в сторону, жалуюсь, обвиняю
od ‹Поимати› хватать, поймать, 2. жениться, 3. обещать, представлять
Дч* ‹пое́млю› глаг. 1) (греч. παραλαμβάνω) беру с собой (Матф. 2, 13□. 14, 12. 15. 17, 1); отвожу в сторону; 2) (ἐγκαλέω), жалуюсь, обвиняю (Деян. 23, 8□; Рим. 8, 39□). воста́въ поимѝ ѻ҆троча̀ и҆ мт҃рь є҆гѡ̀, и҆ бѣжѝ во є҆гѵ́петъ (Матф. 2, 13□). И҆ пое́мь є҆го̀ пе́тръ, нача́тъ прерѣца́ти є҆мꙋ̀ глаго́лѧ: млⷭ҇рдъ ты̀, гдⷭ҇и: не и҆́мать бы́ти тебѣ̀ сїѐ (Матф. 16, 22□). а҆́ще ѹ҆́бѡ дими́трїй и҆ и҆̀же съ ни́мъ хꙋдѡ́жницы и҆́мꙋтъ къ комꙋ̀ сло́во, сꙋды̀ сꙋ́ть и҆ а҆нѳѷпа́ти сꙋ́ть: да пое́млютъ дрꙋ́гъ на дрꙋ́га (Деян. 19, 38□).
Алекс ‹поима́ти›, индѣ значитъ: порицать, а Поима́ніе, порицаніе. Маргар: 236 и 253.
САР-1 ‹Поима́ть›, ма́лъ, поима́ю. гл. ср. недост.
Беру, ловлю, хватаю.
‹Поимайте пророки Вааловы›. 3. Цар. XVIII. 40.□
→САР-1 т.2, с.985
чс *