поноша́ти

поноша́ти [поношати]

САР-1 ‹Поноша́ю›, еши, си́хъ, си́ти. Сл. и ‹Поношу̀›, но́сишь, носи́ть. гл. д.
1)‹Кому›, или ‹кого за что›.
Упрекаю, укоряю кого въ чемъ.
‹Поноси невѣрствію ихъ и жестосердію›. Мар. XVI. 14.
‹Да проситъ отъ дающаго Бога всѣмъ нелицепріятнѣ, не поношающаго›. Іаков. I. 5.
2) Охуляю, злословлю, злорѣчу, опорочиваю поносными словами.
‹Разбойника распятая съ нимъ поношаста ему›. Матѳ. XXVII. 44.
‹Блажени будете, егда возненавидятъ васъ человѣцы, и поносятъ›. Лук. VI. 22.
‹Поносить кого заочно›.
→САР-1 т.4, с.510

ГлтНЗ (ὀνειδίζειν, cum exprobratione arguere, exprobrare, convitiis afficere) – поносить, укорять. Мф 11:20 Тогда̀ нача́тъ і҆и҃съ поноша́ти (укорять).

чс 3 ЕВ=1 ЕВБ=1 Проч=1

gr поноша́ти: V,ipf,tran; inf

См| поноша́емый поноша́ющїй

gr поноша́ти_2: V,ipf,tran; ˜