тихоми́рнѡ

тихоми́рнѡ [тихомирно]

od ‹Тихоми́рно› тихо, с миром

Дч* ‹тихоми́рно› нареч. (греч. ἀμάχως) — тихо; с миром. Ѡ҆бꙋздава́ѧй ѧ҆зы́къ тихоми́рнѡ поживе́тъ (Сир. 19, 6).

СЦРЯ ‹тихоми́рно› нар. Церк. ▸ Въ тишинѣ, въ спокойствіи, безмятежно. ◂ Обуздаваяй языкъ, тихомирно поживетъ. Сир. XIX. 6.

Фл ‹Тихомирно›, нар. ▸ Спокойно; тихо; безмятежно. ◂ Сир. 19, 6.

чс 1

gr тихоми́рнѡ: ADV;